Північна стіна Жанну – вже багато років один з найвідоміших і найскладніших альпіністських викликів. І от нещодавно всі видання писали про визначну подію, що сталася на цій горі – перше проходження північної стіни в альпійському стилі, яке зробила потужна команда з США.
Щоб краще розуміти масштаб досягнення, ми підготували для тебе статтю про історію дослідження та сходжень на цій стіні, від перших спроб великих експедицій з кілометрами перил до супер легкого сходження американців.
Жанну (також Kumbhakarna), висота 7710 м — вершина в Гімалаях. Розташована на захід від восьмитисячника Канченджанга. Займає 45-те місце в списку найвищих вершин світу. Привертає увагу альпіністів як одна з найкрасивіших і найважчих вершин Гімалаїв.
Що й казати, якщо навіть “найпростіший” на цій вершині південний маршрут першосходжувачів (французька експедиція під керівництвом Робера Параго 1962 року) на момент проходження вважався найскладнішим з того, що люди будь-коли зробили в Гімалаях.
Північна ж стіна довго вважалася в принципі неможливою для сходження. З долини підйом складається з декількох ділянок різного характеру. Спершу це 300-метрове скельне ребро з лазінням до 5 категорії (що це значить тут). Потім величезний льодопад, що виводить на велике снігове плато під основною частиною стіни. Звідси вертикальна частина північної стіни тягнеться майже на 2 кілометри. Спочатку це льодовий та комбінований рельєф, а з висоти 7000 до вершини це вертикальна гранітна вежа, що є великою рідкістю для таких вершин, адже зазвичай в великої гори є т.з. “дах”, тобто поступове виположення до вершини. У Жанну все навпаки, труднощі тільки зростають!
- Маршрути на Жанну на сьогоднішній день:
- Білий – лінії підходу до стіни по нижньому бастіону
- Жовтий – маршрут Sun Tsu, Jordi Tosas до Сх гребеня 2007
- Блакитний – японський маршрут 1976 (з варіантом старту більш пізніх проходжень)
- Червоний – російський маршрут 2004
- Синій – маршрут США 2023
- Зелений – маршрут двійки Бабанов-Кофанов 2007
З часом технічний рівень альпіністів теж зростав, і в 1975 році до стіни прибула Новозеландська експедиція. Своєю ціллю вони обрали великий північно-західний льодовий схил зліва від власне північної стіни. Цей схил вони назвали “Wall of Shadows”, так як на північній стіні сонце протягом дня з’являється менше ніж на годину. Протягом багатьох тижнів команда змогла провісити купу перил до Пн-Сх гребеня, але погана погода не дала їм зробити останній ривок до вершини.
Наступного року ще більша експедиція японців під керівництвом Масацугу Коніші прибула під стіну. Частково користуючись минулорічними перилами команди Нової Зеландії вони змогли дістатися вершини! Фактично це є першим сходженням з Півночі на Жанну, і зазвичай його вважають і першим проходженням Північної стіни. Технічно це – ліва частина стіни, верх якої виводить на Сх гребінь вершини.
Однак багатьох сильних альпіністів світу і далі вабила неприступна вежа Північної стіни Жанну. В 1982 році свої сили випробувала французька команда Group de Haute Montagne (До речі подкаст з нинішнім головою GHM тут). В традиційному тоді гімалайському стилі вони провісили перила до висоти 7000 метрів. Весь час їх супроводжували складні умови, багато опадів. Частина проміжних таборів була знищена через погоду. Вони прийняли рішення рухатися лівіше, в сторону сполучення з японським маршрутом, де змогли просунутися до висоти 7300 метрів, але все ж відступили. В складі тієї групи був і один з найталановитіших гімалаїстів тих часів П’єр Бежа (Pierre Beghin).
Через 5 років, в 1987, до стіни прибуває ще одна експедиція. На цей раз з Нідерландів.
Gerard C. van Sprang (керівник), Ger Friele, Edmond Ofner, Ferry van Wilgenburg, Rudolf de Koning, Ingo Doornenbal (лікар). Вони мали 55 портерів і купу спорядження та мотузок. Своєю ціллю вони обрали повторення японського маршруту. Однак новизна їхньої тактики була в тому, щоб спробувати провісити нижню частину маршруту, а після цього спробувати лізти вже в легкому стилі.
Протягом вересня вони підготували 2 табори та провісили мотузки до висоти 6100 метрів. Після цього ван Спранг та Офнер зробили штурм стіни, який тривав 3 дні. Вже на гребені, після всіх труднощів, ван Спранг розвернувся через ризик обморожень. Офнер наодинці досягнув вершини. Хоч це і не було реальне сходження в альпійському стилі, але нідерландці показали, що на цьому рельєфі можливо було рухатись і без перил!
Через день після першої двійки на штурм вирушили Гер та Рудольф. Після успішного сходження вони за незрозумілих обставин зірвались та загинули під час спуску.
Pierre Beghin
Тієї ж осені, вже будучи всесвітньо відомим, до стіни повернувся Бежа. На цей раз з командою таких же сильних альпіністів. Це були Erik Decamp, François Marsigny та іспанець Juan Tomás. Всі учасники прибули туди з різних вершин вже акліматизовані, і одразу хотіли піти на штурм. Після загибелі Гера та Рудольфа, Марсіні і Томас відмовились від спроби. Бежа і де Камп все ж вирушили. Використавши 100 метрів перил нідерландців, далі вони також полізли в легкому стилі. Мали біваки на 6000. 6600 та 7200. 25 жовтня вони були на вершині, через 2 дні в долині, а через 5 вже в Катманду. Таким чином, стіна, хоч і не найкрутіша її частина, вже побачила перші легкі та швидкі сходження.
В 1990 на стіні мала статися ще одна сенсація. Словен Tomo Cesen, відомий своїми надскладними соло сходженнями, заявив, що проліз ліву частину вежі північної стіни Жанну соло за 23 години! Після чого спустився японським маршрутом. Яким би крутим цей хлопак не був в Альпах, з Жанну він не приніс жодного доказу.
До речі, така сама історія сталася і з його “соло-проходженням” Південної стіни Лхоцзе. Зрештою він надав одне фото з вершинного гребеня, яке пізніше виявилося фото іншої людини, зроблене з Зх гребеня Лхоцзе під час спроби великої словенської експедиції 1980 року 🙂
Лінія підйому та спуску, які задекларував Томо Чесен
Після цього до стіни ніхто не навідувався довгих 7 років. Доки не приїхала інтернаціональна команда тодішніх “зірок”: Jared Ogden, Stephen Sustad, Guillermo and Damian Benegas, Travis Spitzer, Cameron Lawson, Vera Wong, Femandito Grahales, and Todd Gilmore. Однак просунутись вони змогли лише до висоти 6000 метрів, тобто фактично до підніжжя стіни.
В 1999 році сюди прибула змішана команда росії-Узбекістану-Киргизстану (Федоров, Греков, марієв, Тухватулін, шабалін, слепньов, Раджабов). Хоч вони змогли просунутись до 6800 метрів, тобто до фактичного початку основних труднощів, вони були задоволені своєю “розвідкою” на майбутнє.
Весною 2000 року свої сили на Жанну вперше вирішила спробувати по-справжньому невелика команда. Двійка Atol Whimp з Нової Зеландії та Andrew Lindblade з Австралії. Це надзвичайно сміливі та талановиті хлопці, які на той час були попереду світового альпінізму в легкому стилі. Замість пошуку простих шляхів, вони обирали дійсно круті технічні стіни і лізли їх з підвісною платформою, але без попередньої обробки, ротацій, перил і т.ін.
Північна стіна Thalay Sagar
В 1998 році ця двійка вже успішно пройшла по самому центру Пн стіни вершини Thalay Sagar в Індії. До речі, Andrew про всі значні експедиції дуже красиво все описував і додавав якісні фото. Його сайт і досі працює тут.
Після акліматизації команда полізла і вже навіть “зачепилася” за основну частину стіни, однак на висоті 6100 каменепад в прямому сенсі знищив їх платформу! Дивом обидва лишились неушкоджені всередині. Однак після такого інциденту жоден з них не вирішив згортати експедицію. Вони відступили, “перепакувалися” і полізли японським маршрутом в чистому альпійському стилі, без будь-яких перил і т.ін. Через три дні вони були на вершині, а ще через день спустилися. Таким чином відбулося перше дійсно автономне та легке сходження двійкою без будь-якої сторонньої допомоги!
Athol Whimp на маршруті
Осінню того ж року до стіни прибула американська трійка відомих майстрів сходжень Big-wall. Вони хотіли першими пройти праве (Західне) ребро Пн сторони Жанну. Вище 6000 кондиції їм не сподобались. Вони вирішили перепитати свого офіцера зв’язку, чи дозволяє їх перміт переорієнтуватись на Південну сторону і спробувати пройти в швидкому стилі маршрут першосходжувачів. Їм звісно ж відповіли, що це можливо лише за додаткові гроші, і хлопці поїхали додому.
Весною 2003 року на Жанну з’явилася “зіркова” команда з Швейцарії. Erhard Loretan (третя в світі людина після Месснера та Кукучки, яка зайшла на всі 8000-ники) та молоді Fredéric Roux, Ueli Steck та Stefan Siegrist. Про Улі ми вже писали тут, а відео зі сходженнями Штефана викладали тут. Хлопці лізли в класичному гімалайському стилі, з перилами, платформою та проміжними таборами. З березня по травень вони змогли долізти до висоти 7100 метрів, однак прихід мусону змусив їх відступити.
Наступного року так само осінню до гори прибуває велика експедиція з росії під керівництвом олександра одінцова. Протягом вересня-жовтня вони, так само як і їх швейцарські попередники, почали рухатись по стіні, поступово завішуючі її перилами, організовуючи біваки та штучну страховку у вигляді анкерів. Однак і їм в цій спробі не вдалося дістатися вершини. Вони піднялися на 100 метрів вище швейцарців і погодилися, що в цьому році їх команда з 8 людей не дістанеться вершини.
Фото з архіву експедиції 2004 року
Наступного сезону (весна 2004) трохи іншим складом, але вже вдев’ятьох росіяни повернулися. Частково користуючись своїми ж минулорічними перилами та станціями, протягом квітня-травня вони знову пройшли весь “старий” рельєф та почали лізти по вершинній вежі. Зв’язки змінювали одна одну і поступово просувалися вперед, а попередні спускалися на відпочинок. В кінці травня на вершину першими піднялися Олександр Ручкін та Дмитро Павленко.
Як на нашу думку, то такий стиль не те щоб дуже відповідає як мінімум нашим цінностям про альпінізм, однак на той час це сходження було дуже передовим в плані складності. Команда навіть отримала Piolet d’Or (Золотий Льодоруб) за це, хоча багато хто зі світової альпіністської спільноти вважав, що в 21 сторіччі такий стиль більше спільного має минулим, ніж показує наступникам приклад для наслідування.
Так чи інакше, саме так була вперше пройдена центральна частина Північної стіни Жанну. Після цього декілька років на горі нікого не було.
В 2007 році до гори прибула найменша експедиція в її історії. Вона складалася з одного горосходжувача. Це був відомий в альпіністських колах майстер швидких сходжень та спусків Jordi Tosas з Каталонії. Цей по-справжньому талановитий дядько примудрився соло і з дуже високим темпом залізти власний варіант японського маршруту по Wall of Shadows до Сх гребеня. На вершину через погодні умови він, на жаль, піднятися не зміг, однак це сходження в плані швидкості і взагалі візіонерства було дуже проривним. Ну і на відміну від Томо Чесена, у Жорді були фото 🙂
Того ж року на горі була присутня ще одна невелика легка експедиція вихідців з росії. Це були Валерій Бабанов (вже на той момент мав 2 золотих льодоруби за соло на Меру в Індії та першопроходження Пн стіни Нупцзе) та Сергій Кофанов. Вони пройшли праве ребро Пн сторони гори, те, яке хотіли пролізти американці в 2000 році. Сходження відбулося в альпійському стилі, без будь-яких попередніх обробок тощо. Не дивлячись на те, що фактично це вже не стіна гори, технічно маршрут виявився дійсно крутим та складним.
Фото з архіву експедиції 2007 року
Після цього на горі на багато років суттєва активність припинилися. Всі більш-менш логічні лінії були пройдені вже в гарному стилі, а маршрути по стіні здавалися нереальними для тогочасних адептів легкого стилю.
Це тривало до 2021 року, коли до стіни приїхала двійка з США Alan Rousseau та Jackson Marvell. Це дуже талановита двійка, яка в своєму активі має купу складних сходжень на Алясці та інших регіонах. Ці хлопці можуть лізти дуже складно та швидко, іноді навіть без відпочинку на сон, як це вони зробили під час нон стоп проходження Пд стіни Деналі менш ніж за добу (першопроходці витратили на цей маршрут не один тиждень).
В першій же спробі вони долізли до висоти 7150! Тобто вище, ніж всі їхні попередники з перилами та таборами. Однак змушені були відступити через кінець сезону та погоди.
Фото архіву експедиції 2023 року
Наступного року Алан повернувся з іншим напарником. Це був Matt Cornell, також дуже сильний альпініст. Але сезон 2022 був дуже вітряним, тому хлопці дісталися лише висоти 6750 метрів.
І от цього 2023 року всі разом втрьох вони повернулися до стіни з багажем досвіду, знанням маршруту та настроєм пролізти стіну-монстра швидко та красиво! З 7 по 13 жовтня з надувною платформою шириною 100 см, 60 метрами мотузки та 60 метрами репшнура, щоб витягувати наплічники на вертикальних ділянках, хлопці пролізли лінію по стіні і стояли всі разом на вершині!
Фото архіву експедиції 2023 року
Їх маршрут до висоти 7000 співпадає з російським, після того – до висоти 7500 проходить по новому рельєфу правої частини стіни, а потім сходиться з лінією Бабанова-Кофанова. Весь маршрут хлопці пролізли лазінням руками або льодовими інструментами, що ще більше приголомшує!
Фото архіву експедиції 2023 року
Таким унікальним та “чесним” проходженням закінчується історія сходжень на Пн стіну Жанну. Але чи закінчується? Адже команда США показала, що немає нічого неможливого. Головне команда, досвід та мотивація!
Підписатись на новини
Ми ніколи не спамимо!
