Гаки для альпінізму – це один з найстаріших та “поважніших” елементів спорядження, який одночасно є і частиною історії, і досі дуже дієвим та ефективним видом страхування на скелях.
Закладні елементи для альпінізму – це те спорядження, завдяки якому скелелази під час сходжень по необладнаних скелях організовують свою безпеку. Це саме ті штуки, які закладають/забивають в форми натурального рельєфу (отвори, щілини), для того щоб неглибокий стрибок на мотузці не перетворився на смертельне падіння.
Ми вирішили зробити декілька статей для тих, хто не орієнтується як це працює і виглядає. Але досвідченим також буде цікаво, бо це одночасно і екскурс в історію!
Скелелазіння або скельний альпінізм часто зображується в засобах масової інформації як безрозсудна діяльність для відчайдушних сміливців з суїцидальними схильностями 🙂І якийсь час це дійсно було близько до правди. Але історія цієї активності також нерозривно пов’язана з еволюцією спорядження та численними інноваціями, завдяки яким навіть лазіння з організацією власної страховки сьогодні не є занняттям для самогубців. Хоча треба розуміти, що, не маючи належного досвіду та підготовки, це дійсно може бути небезпечно!
Подібно до спортивного скелелазіння, це виглядає так: Від початку ділянки скелелаз/альпініст лізе рельєфом вгору. Звісно ж він прив’язаний до мотузки. З іншої сторони мотузки – його партнер, який також прив’язаний до іншого кінця, а також, за допомогою страхувального пристрою, видає мотузку лідеру по мірі того, як лідер просувається все вище і вище.
У спортивному скелелазінні ми маємо заздалегідь вбиті у монолітну скелю анкерні гаки. За допомогою віттяжок з карабінами лідер пристібає мотузку до гаків. Таким чином він зменшує можливу глибину свого падіння, адже її обмежує останній пристібнутий гак та кількість мотузки над ним. Тобто, якщо лідер має останній гак в 2 метрах під собою, то глибина падіння буде приблизно дорівнювати 4 метрам (падіння до останнього гака і ще стільки ж, доки мотузка не зупинить падіння).
У скелелазінні на власних закладних лідер не має цих анкерів в скелі і потребує організовувати страховку самостійно, використовуючи природні щілини у скелях. Очевидно, що таке лазіння є більш небезпечним, якщо лідер не має належного досвіду користування спорядженням для організації пунктів страховки. Як ці пункти і спорядження виглядають і виглядали раніше, читай далі!
Спочатку альпіністи обмежувалися використанням природних форм рельєфу як захисту. Це могло бути обмотування мотузки навколо відколів, маленьких жандармів (про елементи гірського рельєфу тут) або інших подібних елементів. За ідеальних обставин це могло бути дійсно адекватне страхування. Однак на практиці тодішні мотузки були надто невитривалі до тертя, а брак спеціальних пристроїв для страхування ще погіршував ситуацію.
Альпіністи у Шамоні (фото 1-ої пол. ХХ ст.)
В ті часи лазіння виглядало так: лідер фактично не мав права на помилку і ліз, можна сказати, без страхування. Мотузка більше потрібна була як допомога піднятися для другого партнера. Саме так виглядали перші сходження з швейцарськими, французькими та італійськими гідами к другій половині 19 ст.
Першим серйозним нововведенням було винайдення скальних гаків (фр. piton/ англ. piton) наприкінці 1800-х років. Це були металеві прути з кільцем або отвором для кріплення мотузки. Використовуючи молоток, альпініст міг забити крюк у щілину скелі. Пітони спочатку виготовлялися з м’якого заліза/сталі. Це дозволило металу вигинатись подібно формі щілини під час його забивання. Це нововведення значно покращило безпеку, оскільки альпіністи могли розмістити крюк усюди, де була тріщина в скелі, значно розширивши варіанти страхування.
Саме після винайдення гаків почалася нескінченна серія нових технічних маршрутів в Альпах, а людям стали відомі такі візіонери свого часу, як Альфред Маммері (Alfred Mummery) чи Гарольд Реборн (Harold Raeburn) які на межі століть вже змогли подолати рельєф четвертої категорії, який і досі є, можна сказати, сходинкою від звичайного дряпання по скелях у вертикальний вимір лазіння (про категорії тут).
Навіть і зараз на багатьої популярних маршрутах в Альпах чи Татрах можна зустріти подібні гаки, які забиті вглиб скелі часто на 40 і більше сантиметрів. Кільце потрібне було спочатку для того, щоб протягувати крізь нього мотузку, адже карабін наприкінці 19 стор. ще ніхто не використовував! Але вже у наступному столітті сталеві карабіни стали загальновживаними, і стало очевидно, що кільце було слабким місцем, схильним до поломки або виходу з ладу. Перше удосконалення гаків відбулося в 1910-х роках і приписується австрійському альпіністу Гансу Фіхтлю (Hans Fiechtl). Кільце було ліквідовано, а крюк виковано з великим отвором. Це підвищило міцність вузла і зменшило кількість поломок під час падінь.
Гаки з м’яких металів
Навіть із цією зміною проблема гаками залишилася – у той час як м’які метали допомогли підвищити безпеку, забивання часто остаточно деформувало гак і робило його фактично одноразовим. Це призвело до двох основних наслідків: популярні маршрути стали всіяні іржавими гаками, а альпіністам довелося носити купу гаків, оскільки їх не можна було повторно використовувати. Це наклало обмеження на довжину маршруту, оскільки альпіністи могли нести лише обмежену вагу. А якщо стояла задача пройти довгий крутий маршрут, то це вже накладало вимоги до рівня лідера. В ті часи нормальною практикою було проходження 40 метрів скелі з використанням 2-3 гаків!
Гаки з твердої сталі з т.з. універсальним вухом, яке дозволяє зручно встібати карабін, коли гак забитий як горизоньтально, так і вертикально
Вирішення цієї проблеми полягало в тому, щоб викувати гаки з твердої сталі, оскільки це дозволяло видалити та повторно використовувати спорядження. Ці нові, твердіші гаки були вперше розроблені в долині Йосеміті в 1940-х і 1950-х роках Джоном Салате (John Salathe) та вдосконалені Івоном Шуінаром (Yvon Chouinard) у 1960-х роках. З того часу були створені додаткові розміри та форми, але основна ідея та дизайн змінилися незначно.
З широкого використання гаки вийшли в 1970-х роках, після т.з. революції чистого скелелазіння (clean climbing – течія лазіння, яка пропагувала використання лише закладних елементів, які, на відміну від гаків, не нищать скелю). Цікаво, що одним з головних ініціаторів відмови від гаків був той самий Івон Шуінар. Доречі, Івон є засновником компанії Chouinard Equipment (яка згодом стала компанією Black Diamond), а також засновником і власником компанії Патагонія!
Якірні гаки або beak pitons
Зараз є величезна кількість різних форм та розмірів гаків, які, за рахунок своєї конструкції, покривають майже всі можливі тонкі та середні щілини. Є U-, V- та Z-подібні гаки для широких щілин, тонкі для вузьких (т.з. гаки форми knifeblade). А також окремо стоять т.з. якірні гаки, які взагалі працюють не за рахунок “ричага”, я за рахунок того, що ніжка гака впирається в скелю.
Сучасні титанові гаки
Гаки, хоч і не є популярним елементом спорядження, однак зберігають корисність і сьогодні. Вони залишаються важливим інструментом для альпіністських маршрутів, і їх часто беруть для великих, віддалених сходжень. Адже гак – це дуже універсальний елемент спорядження, який прекрасно працює як у монолітній скелі, так і у крихкій. До того ж сучасні, наприклад титанові, гаки є дуже легкими, тому будь-який альпініст-дослідник, який робить нові маршрути десь в найбільших горах світу завжди має набір гаків. Це надійно, а також це нагадує про старі часи піонерів альпінізму та справжніх пригод 🙂
Підписатись на новини
Ми ніколи не спамимо!
