Інші наші подкасти тут, а також на платформі тут.
Zachary Friedley – хто це?
Zachary Friedley – неймовірна людина, трейлраннер, учасник забігів UTMB, амбассадор бренду ON running, засновник некомерційної організації Mendocino movement. Народжений без правої ноги, Захарій своїм прикладом показує, що можливо майже все.
Zachary Freidley: переклад інтерв’ю
Оля – Сьогодні у нас незвичайний гість, Зак Фрідлі, трейлраннер, атлет ON running. Раді бачити тебе на нашому ресурсі.
Захарій – Дякую, що запросили мене.
О. – Отже, почнемо з запитань, а вони досить цікаві. Гаразд, розкажи нам, будь ласка, як так сталося, що ти тепер трейлраннер. Чому ти обрав саме цю активність?
З. – Так, я завжди кажу людям, що вважаю, що фактично трейлраннінг обрав мене. Я насправді не вибирав це. Коли я зрозумів, що втягнувся в трейли, я насправді не знав, що такий біг взагалі існує. І я опинився на цій досить відомій гонці в Каліфорнії «Народжений бігати» (Born to run). Є така відома книга «Народжені бігати». Зрештою, я пішов на той захід і вранці поїв кавою всіх бігунів. А за день до гонки вони вмовили мене взяти участь у трейловій гонці на 10 миль. І я навіть не знав, що люди справді бігають по пересіченій місцевості.
На той момент я жодного разу не бігав більше 3 миль, і я зареєструвався, пробіг гонку. І після того моє життя сильно змінилося. Я почав більше бігати, бігати в національних парках, приймати участь в забігах. Досить довгі перегони – 50 миль, 20 миль, які були досить технічними. Почав бігати всюди. І наступне, що ти вже знаєш, мене починає спонсорувати ON (ON running – швейцарський бренд бігового одягу). Зараз я бігаю на рівні еліти на змаганнях UTMB по всьому світу.
О. – Круто. Так ти став трейлраннером. Тож всі можуть. Можливо, ти просто розкажеш нам більше про себе як про людину, як бігуна, як атлета моїх улюблених ON running. Наприклад, що поєднує ці три іпостасі? Ти – як амбассадор, ти – як людина, і – як бігун.
З. – Я познайомився з трейловим бігом та аутдор активностями в цілому. Так, мені не вистачає ноги вище коліна. І я був таким усе своє життя. Знаєш, тому я був у спорті все своє життя, а в спорті не так багато можливостей для людей з інвалідністю. Особливо коли я був дитиною, я змагався проти людей без інвалідності. Я насправді не знав більше людей з обмеженими можливостями, які займаються спортом. Я ріс у 80-х і 90-х роках, де не було соціальних мереж, тому ми не могли контактувати так легко. І сьогодні, у 2023 році, ми все ще намагаємося надати людям з обмеженими можливостями доступ до спорту у всьому світі.
Тож трейловий біг для мене — це інструмент, за допомогою якого я можу використати свій статус професійного спортсмена, щоб нести зміни в усьому світі. Щоб надати більшій кількості людей можливість приймати участь в аутдор активностях, бігати по бездоріжжю і приймати участь в забігах. Отже, десь так.
Віддавати і просто змінювати світ. Тому що я вважаю, що кожна людина має право бути з природою. Можливо, вона не захоче бути бігуном, але, можливо, й захоче отримати доступ до трейлів. Просто дати людям знати, що це теж для них. ON – це мій серйозний спонсор, ти в курсі. І вони мене промотують по всьому світу , але також вони підтримують мою місію, і дійсно допомогли мені досягти моїх особистих цілей – робити трейлраннінг доступним для нас.
Тож моя робота зосереджена навколо бігу, а також на пропаганді та забезпеченні умов того, щоб більше людей з обмеженими можливостями приймали участь в аутдор активностях. Я відповів на твоє запитання?
О. – Так, більш ніж.
З. – Я забув одну річ. Окрім всього, я сам організовую забіги для людей з інвалідизацією. Я сам – директор гонок. Мій захід називається Born to Adapt, і ми проводимо його протягом двох років. Є відео на YouTube. Якщо ти заб’єш в пошук Born to adapt, з’явиться короткий фільм про нас, і в основному це люди в інвалідних візках, з ампутаціями.
О. – Ок, зрозуміло. Перш, ніж я почала записувати, ти згадав Мендосіно. Отже, я читала, що одна з основних твоїх діяльностей – це рух Mendocino (Mendocino Movement).
З. – Так, це неприбуткова організація.
О. – Некомерційна організація. Яка твоя роль у цій організації? Розкажи детальніше про цю організацію, було б чудово.
З. – Так. Я є засновником цієї некомерційної організації, а також директором.
І наша місія полягає в тому, щоб люди з обмеженими можливостями займалися активностями на природі. І ми організовуємо івенти спеціально для тих, кого ми називаємо адаптивним спортсменом або параатлетом. Також піклуємось, щоб ці події були доступними на кожному з етапів, починаючи від паркування до відповідно організованих туалетів для людини в інвалідному візку. Щоб переконатися, що вони відчувають себе бажаними та запрошеними в цьому місці. І це те, що ми робимо. Тож ми провели 2 заходи.
Ми займаємось біговими клініками (клініка, де людей з ампутованими кінцівками навчають бігу на протезах – автор). Нещодавно я брав участь у роботі таких клінік по всіх Сполучених Штатах, у Новій Зеландії та Гані. Тож, по суті, наша діяльність охоплює весь світ, і це моє життя. І біг, і це все перетинається, розумієш? Чим більше я бігаю і чим краще я це роблю, тим більше у мене можливостей розвивати свою організацію. Так що це досить гарне поєднання.
О. – І досить хороша місія. Гаразд. Дякую. Наступне питання буде, можливо, якесь загальне. Можливо, у тебе є статистика по США, звичайно, не по світу. Який відсоток людей з фізичними вадами займається спортом, можливо, саме бігом, трейлом?
З. – У мене немає такої статистики, але я думаю, що небагато, і це просто демонструє, скільки роботи потрібно ще зробити. На цю тему не так багато досліджень, і таку інфо насправді не дуже легко знайти. Я тобі скажу, що 15% усього населення світу є фізично обмеженими. Отже, у світі є велика кількість людей з обмеженими можливостями, це понад мільярд людей. Тож якщо ми знаємо, що, можливо, є мільярд таких людей, то думаю, що менше 1% цих людей, ймовірно, щось роблять, мабуть, приблизно піввідсотка. Тож потрібно зробити багато роботи, щоб отримати доступ до спільноти людей з інвалідизацією у всьому світі.
О. – Так, це величезні цифри.
З.- Дозволь навести ще одну статистику з власного досвіду. Минулого року я бігав на UTMB MCC (Ultra Trail Mont Blanc Martigny-Combe to Chamonix – ультра забіг від UTMB) у Шамоні. Вони провели п’ять чи шість перегонів протягом тижня, у яких брали участь близько 10 000 бігунів. І я був, схоже що єдиним адаптивним спортсменом із 10 000. Тож одна людина, то дуже низький відсоток. І це лише показує, що є багато місця для можливостей. Це надихає мене, що ми можемо зробити краще.
О. – Як ти думаєш, чому так? Якщо ти як людина з обмеженими можливостями, можеш взяти участь. Чому інші – ні?
З. – Ну, я думаю, що це про обізнаність. Наприклад, хтось стає бігуном і починає це висвітлювати. Всі бачать, як хтось, схожий на них, щось робить, і починають теж хотіти це зробити. Я знаю, що в світі людей з обмеженими можливостями, навіть не мають гадки про таку опцію. Вони можуть бути фізично спроможними, але їм ніколи не казали, приходь сюди і зроби це. Тому я вважаю, що потрібно більше показувати, як люди з інвалідизацією щось роблять. Потім їх кількість зростатиме. Але потрібно набагато більше енергії, щоб залучити цих людей до таких івентів. Спочатку просто побачити, потім доєднатись до комм’юніті.
О. – В шосейних марафонах багато параатлетів приймають участь. Чому на трейлах їх кількість так обмежена?
З.- Думаю, тому що марафони бігають уже давно. А трейловий біг — відносно новий спорт, який розвивається. Тож я просто думаю, що в нього є великий потенціал, бо він відносно новий. Я знаю, що люди з обмеженими можливостями бігають трейли, я бачив їх в Instagram, і я бачив їх на забігах.
Але в реальному житті я був лише на одній справжній трейловій гонці, де був хтось в біговому протезі, окрім мене. Це було в Новій Зеландії для UTMB Tarawera (Нова Зеландія). Це була перша гонка з приблизно 15 трейлових перегонів, на яких я був, де я побачив таку людину. Тож я маю на увазі, що ми розвиваємось, можливо, нешвидко. Але я думаю, що через п’ять років, якщо ми знову матимемо розмову, вона буде геть іншою.
О.-Сподіваюся.
З.- У мене таке відчуття.
О.- Завдяки тобі, я знаю.
З. – Цього року в UTMB, я думаю, візьмуть участь, можливо, 5-10 людей з обмеженими можливостями. ON зняв фільм про мій досвід. Фільм розповсюдився, і мене почали запрошувати брати участь у дискусійних панелях і подкастах. Ми почали говорити про це. Це якась колективна енергія. Спочатку таких спортсменів буде небагато, але можливо, через рік вже буде 20, потім 100. Потім ще більший відсоток. Сподіваюся. Гарне запитання.
О. – Дякую, що думаєш про це. Як вважаєш, люди, які народжуються без кінцівки, більш адаптивні, ніж ті, які втратили руку чи ногу протягом життя. В Україні зараз війна і багато спортсменів, багато альпіністів зараз в армії. І, звичайно, хтось з них втрачає руку чи ногу.
З. – Так, це зовсім по-іншому. Ми схожі, але це геть інше. Це якби я завтра прокинувся і в мене було дві ноги. Я б не знав, як користуватися другою ногою. Бо я ніколи не мав її. Що з нею робити? Я багато бачив людей з ампутаціями. Я був в Чикаго протягом останніх трьох тижнів. Мені робили новий протез. Я тусувався з багатьма пацієнтами. В основному вони втратили кінцівки через нещасні випадки. Я бачив і людей з потрійними ампутаціями.
В протезній майстерні була людина, в якої не було ноги до стегна. Там протез якось кріпиться до тіла, і є тазостегновий суглоб, колінний суглоб і гомілковостопний суглоб. І він навчився ходити, я бачив, як він прогресував протягом двох тижнів. Він ходив поміж брусами, що підтримують при ходьбі. Через якийсь час він вже дуже добре ходив. А хтось, хто народився таким, мав все життя, щоб навчитися цьому. Тож є невелика схожість, але втратити руку чи ногу протягом життя – то дуже важко.
Я звісно бачив дивовижні речі. Наприклад, у хлопця, який виготовляє мої протези, багато пацієнтів з чотирма ампутованими кінцівками. У людей відсутні руки до ліктів і ноги до колін. І ці люди самостійно їздять на зустрічі і люблять гуляти. Просто приголомшливо бачити рівень мобільності, який вони мають. Це вимагає практики, але цього можна досягти.
О. – Так, напевне. Кожного разу перед трейлом або тренуванням звідки ти береш цю мотивацію? Чи тобі не потрібна мотивація? Бо це стиль твого життя.
З. – У мене є відповідь. Я це люблю. Люблю біг. Тож мені насправді не потрібна мотивація, щоб це робити. Я буквально живу тренуваннями. Мені подобається дивитися, як мій тренер ставить мені плани по тренуванню. І я просто радий, що я повинен це робити. Це весело. Це дуже, дуже важко. Але я це дуже люблю.
Я знаю, що маю це робити. Я хочу фінішувати у гонці у Франції. Це важка гонка, і я знаю, що маю докласти зусиль. Думки про результат справді мотивують мене продовжувати щодня, навіть коли я хворий чи втомлений. Я б можливо, віддав перевагу тому, щоб просто провести час вдома, або чомусь більш важливому, коли я подорожую. Дуже важко бути в дорозі та тренуватися, тому що ти в новому місці маєш знайти місце для бігу. Іноді це складно. Але я хочу бути на вершині.
Тож легко бути послідовним, коли знаєш, що тобі просто потрібно працювати. Крім того, коли ти на стартовій лінії, розумієш, що зробив усе, що міг. І тренувався справді наполегливо. Замість того, щоб на старті думати про те, що виконав лише половину своїх тренувань. Тоді ти починаєш сумніватись у собі ще до старту гонки. Така моя філософія.
О. – Гаразд, коли в планах є гонка, якась ціль – це мені зрозуміло. Тож для мотивації потрібно просто постійно ставити собі нову мету?)
З. – Так, в мене є план забігів. Мені їх ставить мій тренер. Він допоміг мені змінитися. Мій стиль бігу. Бігові стратегії. Як я долаю пагорби. Як збігаю вниз.
Коли наближається час гонки, він розкладає мені всю трасу. Де я бігтиму в пульсовій зоні 3, потім в зоні 4, а потім, можливо, я буду в зоні 5. Так я отримую карту гонки. Якщо я все виконую, то все проходить гладко. Мені здається, що деякі бігуни сильно “збуджені” на початку, залазять в червону зону (пульсову). І на половині забігу вже не в змозі нормально бігти.
Моя найкраща гонка була в Новій Зеландії. В нас була класна стратегія, я обганяв учасників з двома ногами вгору і вниз. Таке сталося зі мною перший раз. Зазвичай обганяють мене і я завжди позаду. На цьому рейсі я мав навчитися обганяти. Спочатку я вибачався. А потім зрозумів, що я не можу так робити всю гонку. Було весело.
О. – Давай чесно – у тебе були ранки, коли ти встаєш і думаєш: ні, я не хочу знову проходити через це. Так, я люблю це, але…
З. – У мене, чесно кажучи, не надто часто бувають такі ранки. Це мій головний пріоритет, і мені знадобився час, щоб дійти до цього. Коли я починав, особливо бігати на довгі дистанції, тренувався у суботу, але в неділю вже не міг ходити. Так було багато разів, коли я почав займатися довгими пробіжками, я потім міг довго відпочивати. Не міг ходити або моя нога дуже боліла. Але поступово з часом це зникло. Рідко можна побачити, що наступного дня я не можу ходити.
Мені дуже важко пригадати час, коли я не хотів цього робити. Я думаю, це тому, що я так багато вклав у це. У мене просто немає думок про те, що я не хочу робити це сьогодні, інакше що я збираюся робити? Я не граю у відеоігри. У мене насправді немає іншого хобі, яким би я хотів займатися. Це моє життя. Іноді тренер просить не сильно напружуватись.
О. – Як думаєш, що найважливіше для того, щоб люди з обмеженими фізичними можливостями більше брали участь у активностях, змаганнях? Не тільки біг навколо будинку, а у гонках, на трейлах?
З. – Я вважаю, що хороша порада — бути терплячим, коли починаєш займатися спортом. Насправді легко порівняти себе з кимось іншим, кого ти знаєш, хто, можливо, працював довше або, можливо, адаптувався швидше. І тоді з’являється багато сумнівів у собі, тому що ти порівнюєш себе. Насправді немає дедлайну, коли ти маєш оволодіти чимось.
Треба бути терплячим до себе та приділяти собі час, щоб справді зайнятися якоюсь активністю, чи то біг, скелелазіння чи навіть просто прогулянка навколо дому. У кожного своя гора. Не всі хочуть бігати горами. Просто приготувати вечерю для своєї родини – теж може бути викликом.
О. – Отже, у кожного є свій Еверест, так?
З. – Цілком.
О. – Продовжуємо. Яка робота має бути зроблена хостами трейлового забігу? Організацією, яка приймає гонку для таких людей. Як зробити їхній досвід краще? Ти знаєш внутрішню кухню.
З. – Ти казала мені, що бачила людей з обмеженими можливостями на марафонах.
В марафонському світі – Бостонський марафон, Лондонський, Нью-Йорк, на мейджорах (мейджор марафони – 6 топових світових марафонів) є категорії для людей в інвалідних візках, для людей без ноги нижче коліна, вище коліна. Отже, ця можливість стати на подіум існує.
Трейловий біг повинен робити те саме. Як тільки ти реалізуєш це на великих перегонах, таких як UTMB, побачиш, що менші гонки роблять те саме. Я думаю, що це вже відбувається. Технічно цього ще не сталося, але я веду багато перемовин з UTMB. Я часто з ними спілкуюся і висловлюю свої ідеї. Вони знають, хто я, і я кажу: ей, ми повинні це зробити, ми повинні це зробити.
Думаю, що у 2024 році вони почнуть реалізовувати все. У них 36 гонок по всьому світу, і я думаю, що, можливо, п’ять із цих 36 стануть інклюзивними. Як тільки ми це вдосконалимо, з’ясуємо, які проблеми можуть виникнути, то впораємось із цим. Ми поширимо це на решту забігів. І я знаю, що нікуди не дінусь. Я планую займатися цим ще щонайменше п’ять років. Тому вони від мене теж нікуди не дінуться) Я не збираюся мовчати. Так що це має змінитися.
О. – Якби ти був радником українського організатора гонок, які кроки рекомендував би зробити? Як провести інклюзивний трейловий забіг?
З. – Так, це ще один аспект моєї роботи: я спілкуюся з директорами гонок, людьми, які їх організовують. Вони ставлять мені запитання про те, як запрошувати людей з обмеженими можливостями на забіги. Я працюю над таким собі чеклістом, який я можу їм дати. Вони перевіряють, що зроблено. Я маю цей контрольний список, але він ще знаходиться в стадії розробки.
Я сам, як людина з обмеженими можливостями, зробив помилки, організовуючи гонку. Тож я також намагаюся зрозуміти, що працює, а що ні. І це так, чесно кажучи, нелегко, тому що є багато речей, про які мені потрібно подумати. Приклад.
Першого року, коли я організовував Born to adapt, у мене не було біотуалету для людей на візках. Він має бути ширший та має більше місця. І на нашому забігу був спортсмен у інвалідному візку, який був наймолодшим спортсменом. Його мама підійшла до мене й сказала: «Гей, у вас немає туалету для нашого сина в інвалідному візку. Можливо, наступного року у вас буде доступна вбиральня”. І я подумав: «Боже мій. Я не можу повірити, що зробив цю помилку”.
Але такі речі трапляються, і це нормально – робити помилки, якщо ти виправляєш їх у майбутньому. І це моя порада людям: не бійтеся зробити помилку і не бійтеся залучати людей з обмеженими можливостями до організації події. У них багато інсайтів. Це їхнє життя.
О. – Ок. Але, можливо, якісь 3 основні речі? Лише три найважливіші моменти.
З. – Коли ти реєструєшся на змагання, заходиш на веб-сайт і вводиш інформацію про стать людини, вік, народження, дату. Важливо мати опцію у формі про наявність інвалідності. Типу – ти маєш обмежені можливості? Розкажи нам про це детальніше.
Організатори, коли зберуть всю інформацію про людей, які відвідають захід, точно знатимуть, хто буде. Це перший крок. Друге, на сторінці івенту має бути чітко вказано, де яка стежка – одинарна, подвійна колія? Це гравійна дорога? Чи є там перехід вбрід, чи багато вертикалей, чим більш розкажете про рельєф, тим краще. Можливо, зробити навіть фото рельєфу маршруту. Та просто детально описати подію, щоб людина з обмеженими можливостями могла сама вирішити, чи може вона зробити це.
Насправді не потрібно говорити, що це підходить для людини з біговим протезом або це доступно для інвалідних візків. Нехай ця людина сама приймає рішення.
І нарешті третє. Навчити волонтерів, які беруть участь у змаганнях, що таке адаптивний бігун або бігун з обмеженими можливостями. Я пробіг багато гір у своєму житті. Але на UTMB одному хлопцеві, який був волонтером у перегонах, було дивно, що я там. Він був трохи шокований. І це не його провина. Це – вина організатора. Їм потрібно навчити добровольців тому, що відбувається. Ти можеш побачити незрячого бігуна, когось без руки чи ноги або в інвалідному візку, і таким чином зможеш поводитись належним чином. Отже, це три речі.
О. – Клас. Дуже дякую. І останнє, можливо, ти міг би сказати декілька мотиваційних слів для наших хлопців, які зараз воюють?
З. – Спільнота людей з ампутованими кінцівками та людей з інвалідизацією справді велика. І там є люди, які, ймовірно, мають подібний досвід, як ваш. Тож не бійтеся зв’язуватися з цими людьми та заходити в Instagram, або на YouTube, тому що ці люди люблять спілкуватися один з одним. Є такі люди, як я, які хотіли б отримувати повідомлення в Instagram від людей. Наприклад, «Гей, я бачив твої відео, я хочу бігати, як ти. Можеш мені допомогти?» Мені подобається отримувати такі повідомлення.
Тож не бійтеся звертатися до людей і просто проявляйтесь. І головне – бути терплячим до себе. Нічого не відбувається одразу. Це потребує часу. Це вимагає багато наполегливої праці. Але я вважаю, що важливо бути терплячим і добрим до себе. Це найкраща порада, яку я можу дати.
О. – Чудово. Дякую
З. – Прошу
Фото кредит On running
Підписатись на новини
Ми ніколи не спамимо!
